Чи поможе нам Брюссель? Чи врятує нас Женева?

24.11.2011

Питання, винесені у заголовок задавали студенти далекого 1990 року одному з персонажів роману Юрія Андруховича “Рекреації”. В ті часи, коли надія на свою незалежну державу була лише надією – багатьом видавалося, що без іноземної підтримки Україні не бути.

Виявилося якраз навпаки: Заходу потрібен був демократизований СССР (чи Росія), а не купа незрозумілих держав зі своїми інтересами та політичними розкладами. Тож Україна постала скоріше всупереч бажанню “брюсселів” і “женев”, ніж за їх допомоги.

З того часу минуло багато років, Україна ствердилася як незалежна, хоч і не вельми успішна, держава. Здавалося б, варто починати спиратися на свої сили та шукати причини негараздів перш за все у собі самих.

Тим більш дивно читати статті на зразок “Тевтонського маршу” Костя Бондаренка. Дивне в цій статті практично все: наприклад, пафосна згадка про “Перший український фронт”, який був “українським” лише за географічною ознакою – як і гітлерівська група армій “Північна Україна”.

Скажімо, мій дід, як і сотні тисяч інших українських призовників, воював у фронті з назвою “Білоруський”. Сумніваюсь, що це якось особливо символізує європейські прагнення Республіки Білорусь.

Вся стаття – це докір такій-сякій Німеччині, яка протягом століть стояла на заваді європейському українському народу.

Он і в 1918 році німці, бачте, стали союзниками УНР не для того, щоб допомогти, а для того, щоб перетворити молоду державу на свою колонію.

Звісно, в ідеалі виснажена війною Німеччина мала класти життя своїх солдатів за абстрактну гуманістичну мету – волю українського народу, а потім ще й охороняти рубежі нашої молодої держави, розчулено дивлячись на те, як квітне українська “демократія” та “нові відносини на селі”.

Насправді ж перед керівництвом Німеччини стояла одна проста і прагматична мета: нагодувати свою країну і військо. Перед керівництвом УНР стояла інша – не менш проста і не менш прагматична – утвердити свою владу на всій своїй території.

В дечому цілі збігалися, у Бересті було підписано мирний договір, німецьке військо вигнало більшовиків і приготувалося одержувати належне йому згідно з договором продовольство.

Це йшло врозріз з інтересами українського селянства? Ну то це вже були проблеми політиків УНР, а не Німеччини. І сподіватися на те, що німці будуть миритися з “демократичним” невиконанням угод, щонайменше є великою наївністю.

Українські політики тоді не змогли скористатися з взаємовигідної співпраці з Німеччиною. А от фінські – змогли, свідченням чого є постання незалежної Фінляндії.

Коли ж подивитися на сучасну ситуацію, складається враження, що дехто з колишніх романтичних студентів початку 90-тих досі дивиться на міжнародну політику з точки зору безкорисливої допомоги заможних та сильних держав незаможним та слабким.

“Чи поможе нам Варшава? Чи полюбить нас Валенса? Чи врятує нас Ізраїль? Чи повірять нам араби?”

Я не маю жодних сентиментів до німецької держави, надто з того часу, як кілька тижнів носив до амбасади ФРН купу папірців, щоб після багатьох годин стояння у чергах під палючим сонцем одержати право на розгляд можливості моєї поїздки на благословенні береги Райну.

Ну, не любить мене – “маленького українця” – німецька бюрократія. Але чи маю я право ображатися на неї, коли “рідна” бюрократія не любить мене ще більше?

Пару років тому на дорозі між Амстердамом та Ейндговеном мене підвозив водій вантажівки – бельгієць грецького походження. Коли я спробував понарікати на візові труднощі – він доволі грубо обірвав мене: “Чоловіче, припиніть обирати до влади бандитів, припиніть красти, навчіться жити по-людськи – а тоді побачимо, може й пускатимемо ваз без віз”.

В інших аспектах це був на диво приємний хлопець, який зайві півгодини кружляв розв’язками для того, щоб висадити мене на оптимальній дорозі до центру міста, хоч йому треба було їхати прямо по об’їзній.

Зараз я розумію, що той водій був значною мірою правий. Європейські провідні держави можуть з певних – лише їм відомих – міркувань дати перспективу інтеграції Румунії чи Болгарії. Чи навіть Албанії. Це їхня справа. Проте вони не зобов’язані допомагати державі, в якій народ обирає собі провідниками бандитів.

І не потрібно жодних пафосних фраз про “українські фронти” та “народ доб’ється свого”. Наразі наш народ добровільно живе у світоглядній системі координат, яка не сумісна з європейською. І так склалося історично, що ми не потрібні “брюсселям” “женевам” та “берлінам” ані як сировинний придаток, ані як колонія, ані як джерело дешевої робочої сили.

Звісно, можна на них образитися. Але на ображених, як кажуть архітектори, балкони падають.

Можна піти в інший бік, який згадує і Кость Бондаренко. У бік таких самих несумісних з Європою “євразійських” держав. Проте не варто плекати надії, що колись “європейський” і “євразійський” інтеграційні проекти інтегруються між собою. Ширина колій не та.

Ну, не можуть рівноправно інтегруватись армії, в одній з яких солдат – це добре оплачуваний професіонал, а в другій – доходяга і жертва дідівщини.

Не можуть співпрацювати поліціїні структури, в одній з яких працюють професійні захисники прав і свобод громадян, а в іншій – професійні “кришувальщики” з комплексом неповноцінності.

Скажімо, у прикордонних містах Німеччини та Польщі вулиці патрулюють змішані команди поліціянтів – німці і поляки. Чи можна уявити наших “інспекторів Петренків” поряд з навіть не німецькими, а польськими колегами?

Не варто шукати уявне чи явне несприйняття нашої європейськості за Бугом тоді, коли головною перепоною на нашому європейському шляху є ми самі. Купи лайна в туалетах електричок – це не Меркель винна. Вбивці в погонах – не німецьким комендантом відібрані. Продажні судді – не з Берліна і не з Бонна припхалися на наші простори.

І президент в нас – народний обранець, а не якийсь призначений “райхскомісар”.

Всі ми, які покірно терпимо відсутність Європи в Україні, вкладаємо свою “цеглинку” в будову “євразійської” України – тобто країни, не сумісної з Європою. І окремі камінчики, кинуті з боку “берлінів” чи “брюсселів” на темп будівництва особливо не впливають.

Павло Зуб”юк, для УП

Коментування: коментарів