Києву з любов’ю (що дивує білоруського журналіста в Україні)

19.10.2011

Вокзал. Кіоски, намети, піддони зі шкарпетками, овочами, біляшами… не пройти. Іноді все це пропонується разом. Таке враження, що читаю Гоголя, – ярмарок переїхав. Але якось по-домашньому, без роздратування в очах перехожих, мовляв, не пройдеш. Усі все розуміють: треба заробляти.

Єв Києві щось і безшабашно-одеське, і педантично-європейське. Банківське скло й офісний залізобетон деколи сусідять із напівзруйнованими пам’ятками архітектури, з кутуватих еркерів котрих стирчить старовинна плінфа. Усе близьке тут далеко, все далеке – близько.

Хрещатик – місце, де людина може самовиразитися, і їй за це нічого не буде. Хочеш співати – співай. Хочеш танцювати – танцюй. Хочеш насіння продавати – продавай. У Мінську це неможливо. По-перше, тому що зараз у Білорусі діє правило «більше ніж утрьох не збиратися». Четверо людей – уже мало не мітинг. По-друге, на відміну від Мінська, до тих, хто самовиражається, не підійде товариш міліціонер і не скаже: «Ану пензлюй звідси»… Як і хтось інший у формі зі словами: «А від продажу насіння, бабусю, ви державі податки платите?» А по-третє, у Києві можна аплодувати вищевказаним музикантам і дансерам, принаймні за це до автозаку не кидають.

Навіть потрапляючи до кварталів, схожих за архітектурою на інші міста, все одно відчуваєш: це Київ. Є тут якась довлатівська… водночас і впевненість, і безвихідь. Ще це направду місто соціальних ієрархій. Причому ієрархії підпорядкували собі не тільки людей, а й історію Києва, його вулиці та споруди. Ось, наприклад, дворова територія за шлагбаумом, центр, будинок із ліпниною, під ногами бруківка. Піднімаю очі: балкон другого поверху, пещений офісмен у картатому костюмі недбало струшує попіл своєї сигарети на припарковані внизу блискучі авто. Ось теж центр, Поділ. Пенсіонер у потертому піджаку, зморщуючись від диму своєї цигарки, крутить гайки старенької «Таврії». Попелястого кольору в нього скроні, попіл із сигарети він навіть не струшує… Київ… він різний. Ясно бачу одне: якщо хочеш рости і розвиватися, тут це можливо. Якщо справді бажаєш.

Сяргєй Дарафєєв, “Тиждень”

Коментування: коментарів