“Паша, я ж по-людськи, 20 процентів. А на сусідніх дільницях і по 40 приписували”

23.05.2013

Павло СЕВЕРИНЕЦЬ, 36 років. Білоруський опозиційній політик. Народився в місті Орша Вітебської області в родині журналіста та шкільної вчительки. Закінчив географічний факультет Білоруського державного університету. Працював журналістом. Був заступником голови партії Білоруський народний фронт – аналог українського Руху. Міліція вперше затримала 2 квітня 1998 року за зрив святкового концерту до дня об’єднання Росії й Білорусі. Зі слідчого ізолятора вийшов за два місяці під підписку про невиїзд. Організовував акції протесту проти будівництва дороги через місце масового поховання жертв сталінських репресій Куропати під Мінськом. Заплатив державі штрафів на 3,5 тисячі доларів.2005 року створив партію Білоруська християнська демократія. Засуджений на три роки до позбавлення волі у виправному закладі відкритого типу – так званої “хімії” – за організацію протесту проти висування Олександра Лукашенка на третій президентський термін. Відбував покарання в селі Мале Сітно на півночі Вітебщини. Працював на лісозаготівлях. В ув’язненні написав книжку “Листи з лісу”.Увечері 19 грудня 2010 року взяв участь у демонстрації протесту проти фальсифікації результатів президентських виборів. Під час розгону демонстрації уникнув затримання, згодом міліція схопила його біля офіса партії. Отримав ще три роки “хімії”. Відбуває покарання в селі Купліно Брестської області. На сайті газети “Наша Ніва” регулярно веде блог “Білоруська глибина”. Неодружений.

БІЛОРУСЬКИЙ ОПОЗИЦІОНЕР ПАВЛО СЕВЕРИНЕЦЬ ВІДБУВАЄ ДРУГИЙ ТЕРМІН У ВИПРАВНОМУ ЗАКЛАДІ ВІДКРИТОГО ТИПУ. ЇХ НАЗИВАЮТЬ “ХІМІЯМИ” – ЯК СВОГО ЧАСУ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

- Прывітаннє, – міцно тисне мені руку молодий чоловік в чорній куртці й плетеній шапочці.

Стоїть біля православної каплички. Позаду хрести цвинтаря, через дорогу католицькі могилки.

- Значіца глядзіце: у мяне па часе такі расклад, мяне павінны тут забраць каля без дзесяці дванаццать, – дивиться на годинник мобільного. – Можам пагаварыць. Я ў царкве ўжо пабываў, мой знаёмы Сяргей яшче там, ён нас і завезе назад.

За дві доби в Білорусі вперше чую літературну білоруську. На шиї у Павла біло-червоно-білий шалик – це кольори національного прапора, офіційно забороненого в сучасній Білорусі.

- Перехожі трохи жахаються як бачать, хоча в очах читається розуміння. Міліціонери вдають, що все нормально. От якби я шалик на дрючок повісив і махати почав, тоді вліпили адміністративне покарання, – розказує білоруською. Посміхаючись, втискає голову в комір куртки від сильного пориву вітру.

З 60 ув’язнених Павло єдиний відвідує церкву. Їздить у райцентр Пружани.

- І цього було важко добитися, бо боялися, що я тут почну революцію організовувати. Я ж спецконтингент. Місцевих на вихідні відпускають додому, вони тільки ночувати в комендатуру вертаються. Хтось навіть працює на власному підприємстві. Сидять в основному за п’янку, неплатники аліментів. В сусідній кімнаті був чоловік, який дізнався, що його дружина вагітна від іншого. Страшно побив її. Привіз додому лікаря, наказав прямо на місці зробити аборт. Все, що з жінки, перепрошую, вийняли, посмажив на пательні і примусив її з’їсти. Отримав чотири роки “хімії”.

Сідаємо до темнозеленого “опеля”. За кермом Сергій Шустов, 42-річний капітан- вертолітник з відкритим обличчям і їжачком світлого волосся.

- На почту не надо? – запитує, вивертаючи з вузької вулички двох цвинтарів на широку вимощену плиткою площу без назви.

Нас несколько человек возит Павла, нет конечно четкого графика, кто в какой день. Когда батюшка попросит, кто свободен, – розповідає водій.

Каже, що всі його однолітки вже мають генеральські звання.

- Это я как пацан в капитанах. В беларусской армии у нас такая система, раз засветился не там где надо, и на карьере крест. Обговаривали мировой финасовый кризис в интернете. Написал коментарий от имени Лукашенко, мол я д’Артаньян, а все пидарасы. Не прятался, под своей фамилией, фотографией на форуме зарегестрирован. Вызывают к командующему в Минск. Показали мою страничку в “Одноклассниках”. Полное досье, где когда с кем встречался, за каким столиком в кафе сидел. “Уволить однозначно, не должны такие служить”. Через неделю командующего самого сняли, наверное поэтому меня оставили.

Дорогою чоловіки розповідають, що з Пружан походить колишній голова Нацбанку Білорусі Петро Прокопович.

- Закачав у місцевий колгосп купу грошей. Побудували в 19-тисячному райцентрі льодовий палац, готель, аквапарк. Купліно – колишнє військове містечко, центр керування пружанською дивізією. Ракет давно нема, в Росію вивезли. Все, що лишилось від командного бункера, місцеві повикопували, повидирали з землі, здали на брухт. В колишніх танкових ангарах картоплесховище один приватник організував. Я в нього працюю на складі автозапчастин.

Звертаємо біля цегляної будівлі, яку прикрашає кована вивіска “Майстэрня металавырабаў”. Крізь дерева біліють господарчі будівлі.

- Це нашої місцевої знаменитості фермера Тайса, – сидячі напівоберта на передньому сидінні продовжує оглядову екскурсію Северинець. – Він приїхав з Південної Африки. Шкіра в нього біла, він за національністю бур. Розводить овець, має десь 500 голів, тримає в центрі два кафе. Бачили на перехресті. Воно, правда, в неділю не працює і сигарет з алкоголем не продають. Тайс баптист, він на Білорусь як місіонер подався від початку.

Після 5 місяців СІЗО отримав наказ протягом 3-х днів прибути сюди, за 600 кілометрів від рідного Вітебська. Хоча зазвичай “хіміки” сидять біля дому. Їхав за свій рахунок. В комендатурі видали перелік з парою сотнею вакансій. Дали три години на те, щоб дістатися до міста і влаштуватися. Пробував двірником, в бібліотеку, в музей, вантажником, охоронцем. З першого разу всі привітні: кому не треба непитущій відповідальний працівник? Домовився в шести місцях за перший день, наступного кажуть – зайняте місце. В газету місцеву “Районі будні” прийшов, кажу буду писати краєзнавчі статті, візьміть. Відразу чесно хоч відповіли, знаємо Паша, читаємо, влаштувати не можемо, вже дзвонили з КГБ.

Проїжджаємо стелу з портретом Леніна, біля якої намальована стрілка з написом “Приём овощей 300 м.”. За декілька метрів паркан з дерев’яних штахет, за ним пофарбована в світлосмарагдовий колір казарма із заґратованими вікнами. Раніше тут була медсанчастина військової частини.

Відкриваємо важкі двері комедатури, в ніс б’є запах свіжопофарбовоної дерев’яної підлоги. Відразу праворуч віконечко чергового. Северинець розписується про вчасне прибуття, каже, що підніметься до себе в кімнату за чайником. Я сідаю на стілець в дежурці, простягаю міліціонеру паспорт, той уважно вивчає кожну сторінку. Дорогою Павло розповідав, як до нього в гості приїздив секретар американського посольства, і цей самий прапорщик ніяк не міг знайти прописку в заокеанському паспорті. Реєструвати домашню адресу відвідувачів обов’язкова умова.

Питаю, чи можна подивитися кімнату Северинця.

- Нет, только близким родственикам, – переписує він мої дані в журнал. За спиною на моніторі камери спостереження видно, як декілька короткстриженних хлопців в спортивних штанях і картатих байових сорочках штовхають на плацу “рено” одного з офіцерів, бо в машини сів акумулятор.

Дозволяє сходити до вбиральні. На двоповерхову будівлю, розраховану на 100 чоловік, працює єдиний унітаз. Замість туалетного паперу за бачок всунута газета “Советская Белоруссия”, необірваними лишилися лише сторінки з телепрограмою. На пофарбованих в зелене стінах довгого коридору висять Конституція Республікі Білорусь, кримінальний кодекс, роздруківка “Критерии степени исправления осужденных”, стінгазета із заголовком “Минздрав предупреждает” і намальованим карикатурним синюшним алкоголіком.

Кінець коридору затуманений димом зі спільної кухні.

Скрипучими сходами з гори збігає Павло з електрочайником і чашками.

Виходимо на ґанок. Сідаємо в одній з альтанок перед входом, в полі зору камери спостереження. В другій альтанці стулилися декілька іржавих велосипедів. Павло другий раз бігає до себе, приносить шоколадку, жовті яблука і лоток з млинцями, якими його пригостили в церкві.

- Я тут як джерело харчування, тому почуваюся нормально, – підносить двома руками чашку до рота. – Коли секретар американський навіз купу продуктів, навіть міліціонери підходили питали: “Паш, а це справжні гамбургери, можна один?” Народу до мене багато приїздить, їжу я роздаю.

У Павла дзвонить телефон. Він відходить побалакати. Розмовляє на ходу, широко переступаючи через калюжі. Від комедадутири йому можна відходити не далі 50 м. Раз на півроку всі “хіміки” мають триденні відпустки. Северинець половину цього часу витрачає на дорогу до рідного Вітебська.

Подарували смартфон-андроїд, але тупий телефон тут краще ловив, – каже, повернувшись. – Я паперових листів більше отримую, ніж усі тут разом узяті, включаючи начальника. Бути черговим в такій установі це теж заслання для міліціонера. Шкода, сьогодні не майор, він людяніший. А від цього прапора всі “хіміки” стогнуть, у нього батько у райвиконкомі працює. Я його ідеологічний ворог, але боїться зачепити, бо все виходить в інтернет. Я товар для європейців, мене можна відпустити за скасування якихось санкцій проти режиму.

У Білорусі в міліцію йде служити певний тип людей, вони почуваються королями життя. Пенсія в 45, нічого робити не треба, кримінал задушений, бо перейшов на рівень влади.

Їх робота зробити облаву в звичайному білоруському дворі, набрати молодих людей від 18 до 35 років і заселити в таку спецкомендатуру. В нормальній країні такі в’язні відбулися б штрафами. Коли вони потрапляють в подібну установу, в них виховується рефлекс, що держава у тебе на горлі. В будь-який момент що захоче з тобою, те й зробить. Наприклад, світло у нас не цілодобово, в будь-який момент можуть висмикнути, зачинити кухні й ти вже нічого не приготуєш на електроплиті, продукти в холодильниках псуються. І вдіяти нічого не можеш, бо за будь-яке порушення дисципліни по закону тебе можуть відправити на зону, а тут все-таки краще.

Також “хімія” – це певна ланка в економічній системі Білорусі. Від нас возили по 30 чоловік працювати в Мінськ на заводі МАЗ. Люди з нього звільняються, ніхто не хоче працювати за 4 мільйони (4 тис. грн. – Країна). Прямо на території підприємства побудували суперхімію на 200 осіб. В місто вийти не можна, лише спеціальним тунелем назад у казарму. З тракторного теж телефонують за робочою силою. Добровільно на завод ніхто не йде. Лукашенко може такими дешевими робочими руками і новий БАМ побудувати.

Є небораки тут, що й раді на “хімію” потрапити, вдома їх ніхто не чекає, а тут все ж краще, ніж бомжувати чи в напіврозваленій хаті в селі жити. Таких колоритних алканів, як у Малому Ситно, де люди просто жовті від вживання склоочисника “Максимка”, тут я не бачив. Тут люди мають більше бажання жити, нема такої безвиході в очах як на Східній Білорусі. Пружанщина – партизанський край, поруч Біловезька пуща, де був штаб повстанців Кастуся Каліновського. Якби нормальна ситуація була в країні, займалися б люди бізнесом. А так живуть з контрабанди – з одного боку Польща, з іншого Україна.

Як тільки мене сюди привезли, залітає на плац здоровезний чорний джип. “Паш, сядай да мянє у машину, з мєнтамі дамовіуся, – каже водій. Сідаю, він вмикає гроші і починає відраховувати великі купюри мені. – Спакойна, гета Заходняя Бєларусь, тут усє сваі, ну акрамя Голови КГБ, МВД і прокурора”. Хотів підтримати опозицію, але я відмовився від його грошей.

Попросив, щоб мені привезли бойлер на 300 літрів, коли зрозумів, що помитися тут проблема. Воду можуть навіть на кухні на 2 місяці відключити. Начальству кажу: давайте встановимо, могутній шведський агрегат, вся комендатура зможе купатися. Відмовилися, не хотіли певно від мене ніякої допомоги. Валяється бойлер у Тайса в сараї зараз. Я миюся у знайомого батюшки перед службою.

З казарми вискакує хлопець в сірій куртці.

- Арівідерчі, я в бєга, – підморгує Павлу, хутко прямує в бік міста.

- Жартує, хоча бігають тут регулярно. Здуру вибивають ліжком ґрати і тікають.

Хоча легше відпроситися. Але бувають випадки, дівчина загуляла з іншим. Пише заяву начальнику, що треба додому. У відповідь отримує: не пущу, ти ще когось вб’єш.

- Не конфліктуєте з хлопцями?

- Як приїхав, начальство по всіх кімнатах пройшлося, позабирали ноутбуки. Хлопці фільми по них дивилися. Статті я пишу від руки, відправляю поштою. За півтора роки всі подіставали планшети, їх легше сховати. Але абсурду сталінських таборів немає, коли ув’язнені з’їдали один одного. У білорусів менталітет не такий. У хлопцях є розуміння, що зло – це держава, система, режим, а не конкретна людина. Просто стало гірше і все, як в тому анекдоті, коли росіянина, українця і білоруса посадили на стілець із цвяхом. Перший цвях витягнув і викинув, українець у кишеню поклав, а білорус потерся потерся і сидить далі, може так і треба, думає.

На вихідних, аби ніхто ніде не хитався без особливої мети, нас часто закривають в ленінський кімнаті, аби всі разом були. Телебачення не ловить. На відеомагнітофоні репертуар обмежений. Якось хлопці кажуть: “Паша, набридлі еті боєвікі і жудікі, может у тебя што-то єсть нормальноє?”. Поставив їм фільм про те, як під час другої світової війни загін шотландців потрапив у полон і віра їм допомогла залишитися людьми. У пацанів спочатку був шок, так відвикли дивитися білоруською. Почали нити, аби шось російською увімкнув. Ви ж білоруси, не соромно, кажу? Але з задніх рядів почали штовхатися, мов цікаво ж, давайте додивимось. Досиділи до кінця всі.

- Про політику з ними говорили?

- Парламентські вибори ми бойкотували. Агітувати за когось не було смислу, все вирішено, жодного опозиціонера вже два скликання. Нема конкуренції, нема інтересу в народу. Всім по барабану. Ніхто навіть не знає свого депутата. А офіційна статистика говорить про явку 60 відсотків. В нас основний спосіб фальсифікації – це вигнати людей на дострокове голосування. А в ніч з суботи на неділю поміняти скриньку. Вона в кімнаті, за яку відповідає голова комісії, вже підготовлена. Є 4 основних способи фальшувати голоси. Коли я сидів в СІЗО КДБ розповідав про це співкамерникам. На горі лежить головний інженер МТЗ. Посадили за те, що комусь трактори дешево продав. Він у себе на тракторному голова комісії був. Розповідав: “Мої жіночки розклали гросбухи, відмітили, хто останні два рази не ходив, значить і цього разу не прийде, розписались за них, бюлетні вкинули за кого треба і все. Паша, я ж по-людски, 20 процентов, – трохи не плаче. – А вони і по 40 приписували, сусідні дільниці.

У нас радикальні Лукашисти зустрічаються рідше, ніж у вас фанатичні комуністи в Криму чи Луганську. А після того, коли відбулась девальвація в 2011 році – ціни злетіли втричі, навіть пенсіонери бояться хвалити “бацьку”. Народ злий, за це можна і по голові отримати десь в транспорті.

Павло Северинець працює за 300 м від комендатури. Отримує 1 млн. білоруських рублів на місяць – 1 тис. грн.

- Господар фермер Анатолій Тарасевич продає бульбу, яку йому звантажують колгоспи, для них бере кредит і продає запчастини, ремонтує техніку. Знайшов свою нішу. В нас така система бізнесу: коли ти не зав’язаний на державу, ти не можеш нічого робити. Він знайомий з кимось з райвиконкому. Всі голови колгоспів в нього купують. Деталі беруть у борг і через декілька місяців або з нового врожаю розраховуються картоплею, яку він продає в великі супермаркети, возить на Москву, ганяє фури навіть у Сербію. Як фермеру йому дають дуже серйозні кредити і за ним він може закупати запчастини, возити техніку без мита. Я стою на складі, видаю ці деталі.

Як я розумію, з головами колгоспів домовлено, вони не купують їх ні в Мінську, ні де інде, де дешевше, а йдуть до нього. Через наш склад проходять десятки мільярдів білоруських рублів. В Пружанах все це коштує в 4 рази дешевше. По паперах вони витрачають колгоспні кошти – не свої, діляться між собою потім. Цей фермар капіталіст в повному сенсі слова. Коли балакаємо про політику один день може говорити: ” Як це так, Лукашенко відбирає “Спартак” і “Комунарку” (кондитерські фабрики у Мінську. – Країна) у власника. Значить і у мене можна забрати”. Потім кредит дали чи порозмовляв з кимось з верхів і як заведе: “Та опозиція до влади прийдете, продасте все як хохли”.

Коли Тарасевичу треба сварщик, дзвонить начальнику комендатури. Сварщик упирається, не хоче за такі гроші йти працювати. Начальник нагадає, скільки той має порушень за п’янку. Коли вертаєшся з праці, маєш дихнути в алкотестор: два офіційно зареєстрованних порушення, і мають право на зону відправити.

Тарасевич запустив у ставок стерлядь, хлопці пару рибин впіймали. Примусив з і без того мізерної зарплатні вирахувати. Він починав з різноробочого, руки всі сині від наколок. Почуття господаря в ньому є, але нема почуття, за яку ми Білорусь змагаємось. Він не віруючий. У нього нема справедливості у розподілу заробітку, поваги до людей. Красти і брехати, сміх сміхом, але в Білорусі це норма. У людей не можна, а в колгоспів так. Захищає Луку: “Молодець, бреше але ж гарно”. Після таких слів мені, як політику, хочеться здатися. Єдине, що залишається, чекати, коли відімре радянське покоління. Бо розумних людей у нас багато. Той же Тарасевич. Без нього картопля згнила б у колгоспах, або здали б її на спиртзавод. У нас в Білорусі випивка дешевша за харчі.

- Про Україну що говорять люди?

- Що у вас чотири президенти помінялося і все те саме. Ваш новий поки прийде, поки накрадеться, а наш наче забезпечив родину і припинить. Але ж не відчувається, що спиниться. У Лукашенка статки біля 9 мільярдів доларів – третина бюджету. Його середній син займається лотереями, викачує з народу останні копійки. Старший займається силовиками, ті кришують все, що в країні є: від бізнесу до злочинності. Лука сам зізнавався на прес-конференції, що йому пропонували 5 мільярдів доларів відкату за ясно що, за приватизацію “Білоруськалія”. Він не ховаючись каже, що продасть не менше ніж за 30 мільярдів. Отак і живе Білорусь: народ вдає, що працює, а держава вдає, наче платить за це.

Текст: Іван СТОЛЯРЧУК, фото: Ксенія АВІМОВА

http://gazeta.ua

Коментування: коментарів