Радянські партизани: міфологеми і реальність

26.09.2012

11 років тому Президент Леонід Кучма своїм указом установив нове всенародне свято – День партизанської слави. Відтоді щороку це свято масштабно відзначається 22 вересня. От і зараз: Кабмін України своїм розпорядженням № 504-р затвердив план заходів із відзначення цього Дня. Тут і “показ художніх та документальних фільмів про підпільно-партизанський рух в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у кінотеатрах та клубних закладах. партизанської слави”, і “тематичні уроки, лекції, вечори, святкові концерти у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах”, й завдання “упорядкувати пам’ятні знаки “Область партизанської слави” на кордонах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Рівненської, Сумської та Чернігівської областей”, і сприяння “виданню мемуарної та документальної літератури з історії підпільно-партизанського руху в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років”, і безліч інших заходів. І все це виглядає логічно: адже, як написано в найсучасніших підручниках з історії, партизанський рух в УРСР – а йдеться про радянських партизанів – був масовим, у ньому брали участь сотні тисяч людей, він користувався загальнонародною підтримкою, і земля горіла під ногами німецьких окупантів.

Але не всі згодні з підручниками

“Станом на 15 листопада 1942 року стоїть на обліку діючих на території України 55 партизанських загонів загальною чисельністю 6350 чоловік, з них мають постійний радіозв’язок з Українським штабом партизанського руху 38 партизанських загонів загальною чисельністю 5027 чоловік”.

Отакої! А де ж масовість?

“Стан партизанського руху на Україні на 1.1.43 року характеризується наступними цифрами:

а) Діючих загонів – 60 із загальною чисельністю 9199 чол., з них витіснено [противником – С.Г.] з території України – 24 загони із загальною чисельністю 5533 чол.

б) З початку війни зареєстровано загонів 675, загальною чисельністю 25.223 чоловік.

Таким чином, у даний час на Україні майже нема жодного крупного активного загону, що має зв’язок з центром”.

Тобто на початок 1943 року на території УРСР залишилося 3666 партизанів. А переважна більшість зі згаданих 25 тисяч партизанів кудись поділася – або загинула, або розбіглася чи сховалася в лісах, не виявляючи активності.

Хто ж це насмілився так брутально переписувати всім добре відому історію славетного партизанського руху? Це – майор держбезпеки Тимофій Строкач, у 1942-45 роках – начальник Українського штабу партизанського руху.

“Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом”.

А це що за нікчемний буржуазний націоналіст зводить наклеп на партизанів Героя Радянського Союзу Сабурова? Це – нарком внутрішніх справ Берія; він доповідає Сталіну про безчинства, у нього самого не вистачає засобів, щоби приборкати героїв-партизанів. Вдумайтесь – у члена Ставки Лаврентія Павловича, який пише Сталіну: “Прошу вплинути через Сабурова”…

Не зовсім український партизанський рух в Україні

Іншими словами, радянський партизанський рух був чимось зовсім іншим, ніж про нього розповідають школярам і студентам незалежної України. По-перше, він ніколи не мав грандіозних масштабів: у довідці Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 20 серпня 1944 року, підписаній начальником оперативного відділу УШПР полковником В. Бондарєвим, говориться, що за роки війни в Україні діяли 1200 партизанських з’єднань, загонів і груп загальною чисельністю в 112 тисяч чоловік. А чисельність формувань, керованих УШПР, які в той самий певний час діяли в тилу противника, ніколи не становила більше, ніж 40.000 чоловік. І то: така масовість з’явилася тільки в передостанній рік війни.

По-друге, етнічний склад українського партизанського руху не відповідав етнічній структурі населення: у 1944 році етнічний склад 11 найбільших партизанських з’єднань, що діяли на території УРСР, був таким: 25% росіян, 57% українців, 8% білорусів, 4% поляків, 2% євреїв, 4% – представники інших етносів та етнічних груп, а в партизанській дивізії Ковпака українців була тільки третина (тоді як за переписом 1939 року українці становили 76% населення УРСР, а росіяни – 13%). 62 партизана, які діяли на території УРСР, стали Героями Радянського Союзу. Перше місце займають українці – 32 особи (51,6%), друге – росіяни – 24 особи (38,7%), третє – білоруси – 3 особи (4,8%). Ще цікавішим у цьому плані був склад командування українськими партизанами: на липень 1943 року із 125 співробітників УШПР було 60 росіян і тільки 41 українець (плюс 24 особи інших національностей).

По-третє, стосовно всенародної підтримки також існують великі сумніви. Скажімо, в повідомленні начальника поліції порядку Райхскомісаріату Україна № 162/42(G) на ім’я Гіммлера зокрема відзначено, що “більшовицькі терористи” активно “грабують і розоряють українські села”. У таких цілком таємних документах нацисти зазвичай говорили правду. А ось статистика: восени 1943 року на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 – червоні партизани. Якщо взяти до уваги співвідношення сил, то партизани у цій справі виявили значно більшу активність та заповзятість.

Не випадково під час рейду з’єднання Сидора Ковпака у Карпати влітку 1943 року, за свідченням очевидця, “гуцули полювали на Ковпака і його людей як на ведмедів”.

А, власне, що в цьому всьому дивного? Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину “випаленої землі”. Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Так, у 1942-му році четвертим управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуті 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини – низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій. Але “конвеєр” продовжував працювати – “мы за ценой не постоим”…

Партизанська слава і неслава

“В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків”. Ця відверта “маячня в цифрах” міститься на офіційному сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Виходить, що з тих чотирьох мільйонів вояків, яких втратили вбитими Німеччина і її союзники на території Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських держав восьма частина була знищена партизанами УРСР. А танків у боях з партизанами німці втратили не менше, ніж під час тривалих запеклих боїв на Курській дузі. І ворожих літаків партизани знищили вдвічі більше, ніж Кожедуб із Покришкіним, разом узяті. Якщо розвідка України і в сьогоднішній своїй діяльності займається такими неймовірними містифікаціями, то постає закономірне запитання: а на кого вона насправді працює – і чи працює взагалі?

Звичайно, радянські партизани воювали – у незмірно менших масштабах, але воювали. Хоча нерідко їхні бойові дії зводилися до штурмів німецьких складів із продовольством чи гуралень. Звичайно, вони зазнавали страшних втрат (спричинених передусім спротивом населення окупованих територій сталінській стратегії “випаленої землі”, яку здійснювали партизани у 1941-42 роках), а поповнювалися – з 1943 року – не в останню чергу за рахунок поліцаїв та вояків різного роду допоміжних формувань Вермахту, набраних з числа радянських громадян. Звичайно, партизани відволікали якісь ворожі сили з фронту і змушували окупаційну адміністрацію жити напруженим, тривожним життям, хоча операції свої радянські партизани проводили здебільшого не проти німецьких чи інших окупаційних військ, а проти поліцейських формувань; узагалі, на окупованих нацистами теренах УРСР три роки точилася справжня партизансько-поліцейська війна, де обидві сторони були однаково жорстокі, і від дій яких потерпало цивільне населення.

Утім, крім радянських партизан та українських повстанців (котрі також іноді звали себе партизанами) була в ті роки на теренах УРСР ще одна збройна сила, яка нікому не підпорядковувалася і діяла стихійно. Це були невеликі загони, які складалися з селянських хлопців та солдатів-оточенців і діяли локально, захищаючи своє село чи містечко. Вони уникали гучних операцій проти окупантів та контактів із керованими з Москви партизанськими з’єднаннями, які б змусили їх воювати по-сталінськи, тобто безжально і бездарно; але сама їхня наявність змушувала окупантів уникати радикальних дій, чи то з грабунку місцевого населення, чи то з масового вивезення людей на примусові роботи до Райху. Чисельність таких “диких партизанів” (як їх звали радянські генерали) у 1942-43 роках перевищувала число вояків радянських партизанських з’єднань та загонів. В міру пересування лінії фронту на захід, вони або вливалися у Червону армію, або потрапляли “під крило” радянських партизанів. По війні ж чимало з тих “диких партизанів”, хто вижив, так само, як і з поліцаїв, котрі перейшли на радянській бік і навіть дійшли в лавах Червоної армії до Берліна, були заарештовані і відправлені до ГУЛАГу – за реальні чи уявні гріхи, які давно вже були змиті кров’ю.

А радянський партизанський рух перетворився на одну з тих міфологем, на яких трималася влада в СРСР, – і за допомогою яких намагається втриматися в Україні нинішній режим. І поки незалежні дослідники вивчають реальні – і героїчні, і трагічні, і відверто бандитські – сторінки партизанського руху, поки вони називають імена справжніх героїв і справжніх злочинців, які воювали в лавах партизанів, влада знову і знову намагається виставити українців абсолютними ідіотами, котрі, мовляв, беззастережно підтримували тоталітарну радянську систему. “Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину”, – написано на сайті Військової розвідки України. Ту “батьківщину”, яка знищила не менше українців, аніж нацистські окупанти і діяла тими самими методами…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, “Радіо Свобода”

Коментування: коментарів